Продовжуючи справу
В колективі ПО ПМГУ ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» шанують ветеранів, які багато років свого життя віддали активній роботі в профспілці. Багато з цих людей своїм прикладом наочно доводять, що, незважаючи на власний вік, можна не старіти душею. Але все ж періодично той чи інший ветеран з числа профактивістів «дозріває» до рішення піти на заслужений відпочинок, особливо, коли бачить гідну зміну серед більш молодих колег, якій можна не вагаючись передати справи.
Саме так сталося цього року в сортопрокатному цеху №2, де вирішив вийти на пенсію багаторічний голова цехкому ПМГУ Олег Гуда. Прийняти від нього естафету на чолі чималого за чисельністю людей осередку Профспілки металургів та гірників в СПЦ-2 тамтешні спілчани довірили Ганні Бобурчак.
Нещодавно ми зустрілися з нею і поцікавилися, як складаються справи у молодого профспілкового лідера одного з основних цехів підприємства, колектив якого налічує понад півтисячі працівників.
Не мала права відмовитись
«Ви знаєте, я вважаю себе комунікабельною людиною, тому ніколи не цуралася якихось громадських доручень, участі в профспілковій роботі, зокрема, завжди охоче допомагала нашому голові цехкому Олегу Гуді. Але до останнього часу я, чесно кажучи, зовсім себе не бачила в ролі профспілкового лідера. І думок не було про те, що можу стати на чолі кількох сотень спілчан і, тим самим, в значній мірі взяти на себе відповідальність за цих людей, з багатьма з яких навіть особисто не знайома, бо працюю в СПЦ-2 не так давно – з 2017-го року, - поділилася Ганна. – Так, є люди, в яких відразу видно лідерські якості, які, як то кажуть, живуть громадською роботою, бачать в ній своє покликання. У мене трохи інша історія.
Я працюю інженером з реконструкції та модернізації – це відповідальна робота, якою неможливо займатися без належної концентрації. І поза роботою вільного часу маю зовсім не багато, бо в мене є сім`я, чоловік, двоє дітей, яким теж хочеться приділяти увагу, хочеться бути більше разом з ними. Донька, правда, вже доросла. А ось молодшому сину тільки 10 років, тобто він школяр, а яка зараз школа всі напевно знають, все навчання перемістилося додому, зважаючи, що у нас то карантин, то війна.
Тож коли Олег Володимирович повідомив, що зібрався йти на пенсію, і запропонував мені стати його наступницею, а колеги з нашого цехкому цю пропозицію дружньо підтримали, все це для мене виявилося доволі несподіваним. За мирного часу, з огляду на все сказане вище, я може б і відмовилася від запропонованої профспілкової посади. Але в тих умовах, в яких живе зараз наша країна, мені здається, кожен з нас, як ніколи раніше, відчув потребу гуртуватися, підтримувати один одного, жертвувати чимось особистим заради спільної справи, наприклад, так чи інакше долучаючись до волонтерського руху.
Я все це в собі відчула, тому і вирішила, що просто не маю права, як то кажуть, брати самовідвід. Так, на новій посаді може бути важкувато, але кому зараз легко?"
Люди тягнуться до ПМГУ
"А головне, я побачила, як від початку повномасштабної війни до ПМГУ почали тягнутися навіть ті люди, які раніше сторонилися профспілкового життя, або були членами інших профспілок, - продовжила Ганна свою розповідь. - Чому так? Бо люди пересвідчилися, що ПМГУ в цей нелегкий для всіх час максимум зусиль спрямовує на те, щоб підтримати своїх спілчан. Більше жодна профспілка, принаймні у нас на підприємстві, не робить стільки всього, щоб допомогти людям, які того особливо потребують в умовах війни.
Зокрема, дуже дякують нашій профспілці колеги, яких було призвано до лав ЗСУ. На сьогодні з нашого цеху мобілізовано вже більше 90 працівників, серед яких наших спілчан - понад дві третини.
Не можу сказати, що з усіма нашими працівниками, які стали воїнами, я постійно перебуваю на зв`язку. Але з багатьма так – намагаюся зв`язок підтримувати, якщо і не напряму, то, принаймні, через їхніх жінок або керівників. Тож все, що закуповує наша первинка для потреб воїнів-спілчан, за можливості прагнемо без затримок передати мобілізованим працівникам з СПЦ-2: і бронежилети з касками, і термобілизну зі спільниками, і інші речі.
На жаль, деякі люди вважають, що допомога від профспілки ніколи в житі їм може не знадобитися, до активної участі в якось громадських заходах, які влаштовує профспілка, вони теж не схильні. Тому і розмірковують такі люди: мовляв, навіщо мені та профспілка, за перебування в якій я ще повинен платити профспілкові внески? Ось один працівник у нас був членом ПМГУ більше 20-ти років, а незадовго перед війною вирішив, що зможе прожити і без профспілки. Вийшов він з ПМГУ, а тут війна, мобілізація.
Побачив цей чоловік, як ПМГУ дбає про забезпечення своїх мобілізованих спілчан багатьма потрібними у війську речами, і пожалкував про свій необдуманий крок щодо виходу з профспілки. А тут ще трапилося біда: він мав квартиру в будинку, що недавно зазнав значних пошкоджень від ворожого ракетного обстрілу нашого міста. Тож і його квартира теж постраждала.
І коли цей чоловік почув, що ПМГУ готова надати допомогу спілчанам, житло яких постраждало від обстрілу, то знову подав заяву про вступ до нашої профспілки, бо зрозумів, що самотужки в наш час з усіма проблемами та негараздами впоратися дуже важко.
Взагалі, дуже багато зараз людей звертаються з проханням надати їм матеріальну допомогу. І це зрозуміло, бо щоденно кілька десятків працівників нашого цеху перебувають на простої. Через це люди втрачають в зарплаті, особливо суттєво - змінний персонал. Ми в цеху в не змозі всім допомогти, хто звертається до нас за матеріальною допомогою, за рахунок тих коштів, які є в розпорядженні нашого цехкому.
Тож в деяких випадах, коли бачу, що людина, дійсно, потрапила в край скрутну ситуацію, передаю її прохання про допомогу на розгляд президії нашої первинки. І таким чином вже кільком людям наша профспілка допомогла від того часу, як я очолила цехком. Ось нещодавно у однієї колеги з цеху тяжко захворів чоловік, так рішенням президії їй виділили матеріальну допомогу в розмірі 5 тис. грн..
Часто люди зараз звертаються щодо надання профспілкових санаторно-курортних путівок. За мирного часу, коли заробітки були більшими, багато працівників нашого цеху могли дозволити собі літній відпочинок, обираючи куди поїхати на власний смак з розрахунку на висланий гаманець. Тож і на закордонні курорти чимало хто їздив. А ось тепер настали часи, коли люди дякують профспілці за можливість відпочити влітку, отримавши путівку за пільговою вартістю, навіть, на курорті Орлівщина в нашій області».
Вдячна за підтримку
За словами Ганни Бобурчак, вона навіть не уявляє, як би їй вдавалося опікуватися справами 450 спілчан з СПЦ-2, коли б не підтримка колег з профспілкового активу цеху. Тому вона дуже вдячна за допомогу в профспілковій роботі, перш за все, головам тамтешніх дільничних комітетів ПМГУ – Сергію Вьюнніку, Денису Чуприку, Івану Безверхому, Надії Дацковській, Нелі Півіхі, профгрупоргам Дмитру Микоцю та Сергію Купріяну.
Дуже допомагає їй в роботі голови цехкому підтримка з боку адміністрації цеху – від начальника СПЦ-2 Сергія Комлєва, начальників станів Павла Житниковича та Ігоря Саглая.
А ще Ганна завжди може розраховувати на слушну пораду від колег з інших цехів, насамперед, від голови цехкому сусіднього СПЦ-1 Тетяни Мисляй, з якою вона і раніше була добре знайома. Постійно цікавиться, як складаються у Ганни справи, та чи потрібна їй яка допомога і голова профкому ПМГУ метвиробництва Олександр Бабюк.
Ну, і звичайно додає наснаги в профспілковій роботі розуміння з боку власного чоловіка, який, до речі, теж працює на «АрселорМіттал Кривий Ріг», та добре знає, наскільки зараз працівники-арселорівці потребують підтримки від своєї профспілки. Цікаво, що на саме на підприємстві Ганна і познайомилися зі своїм Павлом: було це майже два десятки років тому, коли вона молодою дівчиною після закінчення Національної Металургійної академії прийшла працювати на блюмінг.
Поділилася наша співрозмовниця і ще одним секретом, який допомагає їй витримувати чимале моральне навантаження, характерне для сьогодення. Збереженню душевної рівноваги, як на власному досвіді переконалася Ганна, добре сприяє заняття малюванням. Так, їй дуже подобається розмальовувати картини за номерами. Та й потім, коли вона дивиться на вже готові картини (а декілька з них зараз прикрашають і її робоче місця інженера), складається враження, що у житті немов додається світлих кольорів.