Естафета поколінь

Минулої неділі в Україні відзначався День машинобудівника. З нагоди названого професійного свята автор цих рядків побував в ремонтно-механічному цеху №1 Ливарно-механічного заводу.

Різноманітній за тембром та силою шум від працюючого обладнання, який наповнював виробничій корпус цеху, відразу засвідчив, що в ньому панує робоча атмосфера. І це не могло не тішити, з огляду на ті «палиці в колеса» для  виробництва, які сьогодні відчуваються на багатьох підприємствах України через воєнні обставини. Та ще більшим позитивом повіяло, коли дивлячись на зайнятих в цеху людей, вдалося розгледіти під касками та захисними окулярами і зовсім молоді обличчя.

Дійсно, при всій повазі до ветеранів та інших працівників з багаторічним досвідом роботи, як відомо, тільки той колектив не дає приводів хвилюватися за його майбутнє, в якому добре функціонує так звана естафета поколінь. Тобто заздалегідь готується гідна заміна для тих професіоналів, котрих власний вік вже спонукає перейматися думками про заслужений відпочинок на пенсії.

Тому, не дивно, що саме з представниками молодого покоління захотілося в першу чергу познайомитися в РМЦ-1, пригадуючи, як в багатьох місцях останнім часом доводилося чути нарікання на майже повну відсутність такого потрібного для тамтешнього колективу молодого поповнення.

Молоде поповнення серед спілчан

«Іван Полухін – верстатник широкого профілю, - представився один з молодих працівників і трохи розповів про себе. – Нещодавно виповнився рівно рік, як я тут працюю. Робота мені подобається. Я вчився на токаря в гірничо-електромеханічному коледжі нашого міста. Тож вирішив перевірити свої сили і набуті знання на справжньому виробництві. Після піврічного стажування, здається, всім довів, і, перш за все, самому собі, що ця робота – мені до снаги.

До вподоби мені атмосфера, яка відчувається в цьому цеху, колектив тут гарний, приємно спілкуватися з колегами, хоча більшість з них і старші за мене. Зате є чому в них повчатися: більш досвідчені працівники завжди готові дати корисну пораду чи ще якимось чином допомогти.

Вступив я до Профспілки металургів та гірників України. Зробив це, дослухавшись до порад голови нашого дільничного комітету профспілки Андрія Ватаманюка. Дуже добре він мені пояснив, які переваги отримує людина, приєднавшись до ПМГУ. Так що я розсудив, що мати підтримку від профспілки – ніколи не завадить, це – зовсім не зайве. Таким чином, ти гарантуєш собі, так би мовити, додатковий соціальний захист.

Та і життя своє можна зробити цікавішим. Наприклад, можна за допомогою профспілки поїхати в тижневий тур до Західної України, в Карпати, за пільговою вартістю».

«Звісно, хотілося, щоб молоді у нас було більше, - приєднався до бесіди голова дільничного комітету ПМГУ РМЦ-1 Андрій Ватаманюк. – Так, молоді хлопці та й дівчата до нас в цех приходять, пробують працювати, але, на жаль, багато з них після кількамісячного стажування не виявляють бажання у нас залишатися, звільнюються та йдуть шукати іншу роботу, мріючи про вищу зарплату.

Та дехто з молодих працівників все ж таки у нас приживаються, і мені особливо приємно, коли при цьому вони ще й приєднуються до лав ПМГУ. Я намагаюся з кожним з наших новачків, що вливаються в колектив цеху, поговорити, розповісти , що дає людині членство в Профспілці. І, знаєте, бачу, що мої аргументи та доводи загалом сприймаються тією ж молоддю доволі позитивно.

Хоча, якщо чесно, багато розповідати, переконувати – і не потрібно, бо, як на мене, то найкращою агітацією за вступ до ПМГУ є конкретні результати роботи нашої первинки, які кожний працівник може відчути, як то кажуть, на собі, або побачити на власні очі.

Так, як і на самому «АрселорМіттал Кривий Ріг», у нас в цьому році теж запровадили програму додаткового преміювання працівників за виконання на встановленому рівні або з його перевищенням показників бізнес-плану. Звісно, це не гарантоване підвищення зарплати, яке всім хотілося би мати, але все-таки – реальна можливість заробляти більше. І таку можливість ми отримали завдяки проведеним переговорам між адміністрацією підприємства та нашою первинкою ПМГУ, на яких було узгоджено механізм додаткового преміювання.

Два з трьох попередніх місяців ми змогли відпрацювати так, що забезпечили собі додаткову премію, маємо надію, що зможемо заробляти її і в майбутньому.

А ще наш колектив дякує Профспілці за успішне вирішення питання щодо виділення коштів на дуже потрібний в нашому цеху капітальний ремонт покрівлі. Зараз цей ремонт триває над заготівельним прольотом. Там демонтували зношені старі плити перекриття.  Замість них приварили металеві щити, поверх яких ще передбачена м`яка покрівля з шаром граншлаку, що є для неї основою. Так що, сподіваємося, тепер наші працівники всюди в цеху матимуть надійний дах над головою, тобто умови праці для них стануть і безпечнішими, і комфортнішими.

Таким чином, ПМГУ і здобуває авторитет та довіру серед людей. До речі, щодо довіри…Про неї дуже добре говорять, як я вважаю, от хоча б результати нещодавньої звітно-виборчої кампанії у нашій первинці, зокрема, і в дільничній організації РМЦ-1. Так, весь наш профактив, всі профгрупорги були переобрані на новий строк».

 

Колектив став ще більш згуртованим

Наступною нашою співрозмовницею стала ще одна представниця молодого покоління – Альона Попенко.

«Я працюю в РМЦ-1 верстатником широкого профілю вже місяців сім, - розповіла дівчина. – До цього півтора року навчалася в профтехучилищі №45. Ось звідти і направили мене сюди на співбесіду. Пройшла її успішно і взяли мене на стажування. Три місяці я навчалася всього, що потрібно для самостійної роботи, як учениця під наставництвом досвідченого верстатника Євгена Сорокіна. Тепер вже працюю повністю самостійно.

Робота мені подобається. З колегами без проблем знаходжу спільну мову. Вступила тут до Профспілки металургів та гірників. Для мене профспілкове членство – це як така собі страховка на випадок якихось непередбачуваних обставин, впевненість в тому, що ти не залишишся наодинці з проблемами, які можуть трапитися у твоєму житті».

 

«Звісно, в наш час молоді в цеху було більше. І Профспілка, а я відразу вступив до ПМГУ, як прийшов в РМЦ-1 в 2001 році, тоді дуже активно опікувалася молодіжними справами, намагалася залучати молодих працівників до різних заходів, які спеціально і влаштовувалися з орієнтиром на молодь, - почав пригадувати, приєднавшись до розмови, верстатник широкого профілю Олександр Сосідко. – Я, наприклад, в свої молоді роки охоче грав за наш цех у футбол, відстоював, як то кажуть, честь колективу в змаганнях з дартсу. Брав участь і в інших заходах.

Щоправда, і часи тоді були інші. Нинішній молоді можна тільки поспівчувати, що їй випало починати своє доросле та трудове життя в умовах страшної війни, яка триває на нашій землі вже не один рік.

Хоча з іншого боку, як мені здається, такі обставини, як зараз, тільки сприяють тому, щоб наш колектив, який на моїй пам`яті завжди був дружнім, став ще більш згуртованим. А ще – більш працьовитим та завзятішим в роботі, ніж будь-коли раніше, бо кожен з нас розуміє, що сьогодні потрібно викладатися на виробництві не тільки за себе, а й за тих колег, що пішли захищати нашу країну від ворога».

 

В пріоритеті – підтримка колег-військовослужбовців

За словами, Андрія Ватаманюка, після початку повномасштабної ворожої агресії вже більше п’яти десятків працівників РМЦ-1 були призвані до лав українського війська, серед них і чимало спілчан ПМГУ, в тому числі попередник Андрія на чолі дільничного комітету Профспілки – Микола Боровський.
На превеликий жаль, колектив цеху вже зазнав непоправних втрат. Серед мобілізованих працівників є загиблі і зниклі без вісті. Так що сьогодні саме підтримка колег, які стали воїнами, привертає пріоритетну увагу профактиву РМЦ-1.

«За мирних часів до Дня машинобудівника ми, зазвичай,  з ентузіазмом організовували Спартакіаду, присвячену професійному святу, за участі цехових команд Ливарно-механічного заводу. Дуже раділи успіхам та сильно переживали за невдачі на цих спортивних змаганнях. – зазначив Андрій.  - Але сьогодні у нас в пріоритеті зовсім інші турботи. Намагаємося постійно контактувати з нашими хлопцями-військовими, підтримувати їх, чим тільки можна, і дуже хвилюємося, якщо, не дай Боже, «підвисає» зв’язок з ким-небудь з них.

Тож понад усе зараз хочеться, щоб якнайскоріше настав мир, щоб всі наші колеги повернулися з війни додому, в рідний цех, де ми на них дуже чекаємо».
.