Кузня кадрів та її ковалі (частина друга)

60-річний ювілей цеху блюмінг став доброю нагодою, щоб краще познайомитися з новим профспілковим лідером цього підрозділу – Наталею Кожевніковою, яку в цьому році обрали головою цехового комітету ПМГУ.

Продовжувачка династії

 Старший машиніст крана Наталя Кожевнікова багато чула про підприємство, на якому зараз працює, та про його Профспілку ще з дитинства.

«І досі приємно згадувати як дівчиною-школяркою під час літніх канікулах відпочивала в дитячому таборі «Буревісник» на Азовському морі. До «Буріка» я відчувала справжню любов і була готова не розлучатися з ним все літо, - розповідає Наталя, -і моє бажання про такий літній відпочинок часто здійснювалося, бо путівки в дитячій табір для мене могли взяти і мати, і дідусь з бабусею».

Так, було цікаво дізнатися від Наталі, що вона є представником вже третього покоління у трудовій династії, яку започаткували її дідусь та бабуся – Георгій та Тамара Шепеленки. Дідусь працював на тодішньому Новокриворізькому ГЗК, нині - гірничому департаменті в складі «АрселорМіттал Кривий Ріг» - водієм, бабуся – дозувальником гарячого повертання на агломераційному виробництві. А мати Людмила працювала на підприємстві буфетницею.  При цьому в рудоуправлінні ГД і досі працює екскаваторником дядько Сергій – брат матері.

«Взагалі, про свого дядька я можу розповідати дуже багато, бо він дуже цікава творча людина, - ділиться Наталя, - як дядько – він просто «супер», я завжди могла розраховувати на його підтримку, коли вона була мені потрібна. Так, саме дядько Сергій допоміг мені відстояти свій вибір, коли прийшла пора вирішувати де і на кого навчатися після школи, щоб потім працювати за цією професією. Бабуся дуже хотіла, щоб я, як і моя мама, обрала для себе сферу торгівлі.

Але у мене до торгівлі, як то кажуть, душа не лежала, я бачила себе не за прилавком, а в кабіні крана. І в тому, що я зробила правильний вибір, коли, не послухавшись бабусі, пішла вчитися в профтехучилище на кранівницю, я на сто відсотків переконалася, потрапивши на виробничу практику саме  на блюмінг. Пратцен крани, які тут використовуються, викликали у мене таке захоплення, що я дивилася на них, як зачарована. Їхня робота нагадувала мені танок, здавалося, що вони, немовби, кружляють у вальсі. Тож працювати на цих кранах стало моєю мрією».

І ця мрія Наталі здійснилася, щоправда, не відразу. Спочатку після профтехучилища, яке вона, до речі,  закінчили з червоним дипломом, її чекала робота на кранах агломераційного виробництва нашого підприємства. Було це в 1999 році.  Потім Наталя працювала машиністом крана в СПЦ-2. А ось на блюмінг вона прийшла в 2011 році після перебування у так званій декретній відпустці, в якій не гаяла час, а подбала про підвищення рівня своєї освіти, вступивши на навчання до політехнічного технікуму.

З того часу Наталя освоїла роботу на кранах всіх видів, які є на блюмінгу. І ось вже майже як сім років вона працює на посаді старшого машиніста.

Службові обов’язки на цій посаді передбачають постійний контакт з працівниками кранової служби, які зайняті на різних дільницях цеху і складають колектив, що налічує понад півтори сотні людей. Тож, коли ти працюєш старшим машиністом крана, навіть, при бажанні – просто неможливо перебувати, так би мовити, «в затінку», ти весь час знаходишся на виду у значної кількості людей.

Все це, як вважає Наталя, і сприяло тому, що в цеху її почали просувати і по профспілковій лінії. Спочатку обрали до складу цехового комітету ПМГУ, який в той час очолював Віталій Бурьянский, а потім сам Віталій, коли звільнявся з роботи, запропонував профактиву блюмінга підтримати кандидатуру Наталі для обрання новим головою цехкому. І така пропозиція знайшла повну підтримку серед колег-спілчан.

Те, що дає наснагу для життя

«Я дуже вдячна колегам за таку довіру, а ще більше за те, як вони намагаються мені допомагати в роботі на чолі нашого цехкому, - зазначає Наталя. – Я тут навіть не можу сказати, що хтось, ось конкретно ці люди, є моїми найближчими помічниками. Не хочу нікого виділяти, бо допомагають у профспілковій роботі, насправді, дуже багато людей. Звертаються до мене наші спілчани з різними ідеями, пропозиціями, не соромляться їх висловлювати.

Ось так, наприклад, виник у нас задум провести в цеху конкурс дитячого малюнку «Мої батьки на роботі». Взяти в ньому участь зможуть діти наших працівників-спілчан. З конкурсних робіт ми плануємо організувати в цеху таку собі виставку, і кожний учасник конкурсу має отримати приз.

Так, сьогодні такі часи, що в першу чергу всі ми намагаємося якось підтримати наших військових. І це зрозуміло, бо всі вони заслуговують на нашу безмежну вдячність за те, що вони нас захищають. Але, якщо спитати наших воїнів, то впевнена: багато з них скажуть, що вони зараз ризикують власним життям, насамперед, заради майбутнього власних дітей.

Тож я переконана, що, попри всі обставини, ми не повинні обходити увагою наших дітей, їм зараз дуже не вистачає таких спеціально влаштованих для них заходів, тих же дитячих таборів, з їхнім насиченим життям, які ми мали під час свого дитинства. Тому організовуючи дитячий конкурс ми хотіли мотивувати наших спілчан пам’ятати, що вони працюють в значній мірі заради дітей, щоб мати можливість їх виростити, але при цьому діти дуже чекають на них з роботи, їм дуже потрібне спілкування з батьками.

Хочу побажати усім нашим спілчанам, які є батьками, щоб їхні діти так їх надихали, як, наприклад, відчуваю це я завдяки своїй доньці Марії. Вона у мене зараз навчається в медичному коледжі, займається в театральній студії, живе мріями про те, як в майбутньому стане лікарем. Ось дивлюсь я на неї і це додає мені сил, як то кажуть, наснаги до життя в нинішній нелегкий час.

Пригадую як ми разом відкривали для себе нові горизонти за мирних часів, зокрема, завдяки нашій Профспілці, яка тоді організовувала екскурсії та тури вихідного дня. Ось так ми з донькою дізналися, яка то романтика засинати в наметі посеред чудової природи  – такої, як на блакитних озерах біля Вільногірська, або на Кінбурнській косі.

Саме під час цих поїздок я переконалася: профспілка – то не тільки про матеріальну допомогу в складних життєвих ситуаціях. Так, дуже добре і важливо, що сьогодні нашим спілчанам надається допомога, коли вони потребують дороговартісного лікування,  коли їм необхідно приводити до ладу власне житло, що постраждало внаслідок ворожих ракетних ударів.

Але все ж профспілка – це ще й можливість знайти нових друзів, відчути себе часткою дружньої згуртованої спільноти. І така об’єднувальна «місія» профспілки, на мій погляд, теж є дуже важливою».