Любов Братченко: 27 років служіння людям
До 65-річного ювілею гірничого департаменту ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» ми готуємо серію статей. І одна з них присвячена людині, яку в колективі гірників дуже добре знають, цінують, поважають та пам’ятають, не дивлячись на те, що вона вже 14 років перебуває на заслуженому відпочинку.
«Неймовірна людина, дуже чуйна, ввічлива і добра, люди досі з теплом її згадують». Такі відгуки чуємо про Любов Братченко, яка 27 років очолювала цеховий комітет ПМГУ управління з капітальних та поточних ремонтів обладнання колишнього Новокриворізького ГЗК, а тепер гірничого департаменту підприємства. Любов Афанасіївна і досі є активною учасницею профспілкового життя свого рідного підрозділу – з радістю відгукується на запрошення на події від Ради ветеранів та профспілки ПМГУ.
Кого згадує і чим пишається колишня профлідерка – читайте у статті.
Спогади – це люди
Відкрита, чуйна, доброзичлива, енергійна і комунікабельна – ось перші враження від спілкування з Любов’ю Братченко. Мабуть, таким і має бути профспілковий лідер, основна задача якого – робота з людьми.
Свою профпридатність та талант працювати з дуже різними людьми Любов Афанасіївна довела тим, що майже три десятки років була незмінним головою цехового комітету управління з капітальних та поточних ремонтів обладнання колишнього Новокриворізького ГЗК, а нині – гірничого департаменту ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«У мене в вайбері 250 людей і це всі, з ким мені доводилось працювати на комбінаті. В мій день народження телефон червоніє, – сміється Любов Афанасіївна. – Телефонують усі, хоча з багатьма ми не спілкуємося часто, але люди не забувають. Це тішить. В основному це працівники ГЗК. Ми ж, гоківці, як рідня. Коли десь зустрічаємось, - відчуття, наче зустрів когось із рідних».
І це зрозуміло. Коли працюєш на підприємстві 35 років, то воно перетворюється для тебе на другу домівку. Тому вихід на пенсію стає непростим періодом життя.
«Перший час, як я вийшла на пенсію, я ще з півроку приїздила і допомагала наступниці, Оленці Пантюх, із документацією, – згадує наша героїня. – Не могла звикнути, що мені не треба їхати на роботу. Мені навіть сни снилися, що я виступаю на якихось зборах».
Сила – в єдності
Молода дівчина переступила поріг прохідної НКГЗК у 1977 році після закінчення Криворізького гірничорудного інституту. Одразу її прийняли на роботу у ремонтно-будівельний цех. А потім з’явилося місце у цеху товарів народного споживання, де на той час виробляли пластмасові вироби – кришки для консервування, гральні кубики для дітей, дерев’яні дошки для потреб населення та інше.
Вже працюючи в цьому цеху, молода працівниця проявила себе і завдатки профспілкового лідера.
«При виробленні пластмасових виробів виділяється 48 формальдегідів, які дуже шкідливі для організму. Тому я написала листа до Міністерства соціальної праці, щоб операторам литтєвих машин визнали шкідливість праці і дали змогу виходити на пенсію на пільговій основі. Звернення розглянули та ухвалили на користь працюючих – вони отримали можливість виходити на пенсію на пільгових умовах по другому списку», – пригадує наша героїня.
У колективі оцінили цей вчинок і тут же вперше Любов Братченко обрали головою цехового комітету профспілки. А коли цех приєднали до управління капітальних і поточних ремонтів обладнання, активістку знову висунули на цей пост і позитивно ухвалили рішення.
Зрештою у колективі не помилилися із вибором. Цеховий комітет на чолі з завзятою, енергійною та ініціативною головою зробив чимало корисного для людей. «Ми довели адміністрації підприємства необхідність видавати на зміну працівникам два респіратори замість одного, – розповідає колишня голова цехкому. – Займались вирішенням питань із поліпшення умов праці, підвищенням заробітної плати, Домоглися зменшення строків носіння спецвзуття та закупівлі захисних окулярів ліпшої якості. Займались покращенням соціально-побутових умов. Відремонтували своїми силами баню для робітників одного із цехів».
На той момент управління нараховувало 1260 працівників, у його складі було три цеха і дві дільниці.
Любов Братченко згадує, як нелегко їй було працювати на початку.
«Одразу в УКПРО було непросто, адже контингент працівників був вельми різний, була велика плинність кадрів. Приходили робітники після звільнення з місць позбавлення волі, з якими доводилось шукати спільну мову, адаптовувати їх на робочих місцях. Але потім все налагодилось завдяки тодішньому керівнику управління Григоровичу Володимиру Леонідовичу, який завжди запрошував мене на співбесіду при прийомі працівників на роботу».
Зрештою в цеху склався відмінний колектив. Кожен 4-й слюсар-ремонтник мав вищу освіту. Голові цехкому вдалося створити довірливі відносини з начальниками цехів, дільниць, механіками і всіма працівниками.
«Раз на тиждень я бувала на змінно-зустрічних зборах в кожному цеху та дільниці, де вирішувались важливі робочі питання. І я завджи відчувала підтримку і інженерно-технічних працівників, і простих робітників», – каже героїня.
Любов Братченко була делегатом 4-х з’їздів Профспілки металургів і гірників. В управлінні її 5 разів переобирали головою цехкому – а це 27 років служіння трудовому народу.
Що важливо, в своїй роботі голова цехової організації завжди могла покластися на свій профактив та тісно співпрацювала з керівництвом управління, керівниками середньої ланки. Згадує ситуацію, коли в третій енергетичний цех УКПРО прийшли працівники, які були у складі іншої профспілки. Вони одразу були негативно налаштовані на діяльність колег з ПО ПМГУ і намагались перешкоджати їх діяльності. Але разом із начальником управління, головою первинки ПМГУ, профактивом вдалося довести цим людям на ділі дієву допомогу працівникам від ПМГУ. Як результат, усі 27 представників з іншої профспілки написали заяви про вступ до Профспілки гірників та металургів України.
Профспілкове життя
Зараз із великою теплотою та ностальгією наша героїня згадує, як у цеху проводили конкурси «Кращий за професією» з врученням грамот і подарунків. Це було гарною традицією і великим стимулом для людей. Працівники готувались до конкурсу і дуже чекали на його проведення.
«Особлива увага приділялась багатодітним сім’ям, родинам учасників бойових дій в Афганістані, трудовим династіям, сім’ям загиблих у нещасних випадках. Профактив брав участь у спортивних змаганнях та художній самодіяльності. Ми мали свій Клуб веселих та кмітливих. Представники профспілки неодноразово їздили у Київ на акції протесту. Допомагали у відкритті та закритті літніх змін у дитячому оздоровчому таборі «Буревісник». Брали участь у конкурсі на кращу кімнату прийому їжі, і наш другий цех зайняв перше місце на рівні підприємства і перше місце у конкурсі на «Кращий інформаційний стенд», – зазначила Любов Братченко.
Цехком УКПРО виховав багатьох профспілкових кактивістів, які потім стали головами цехкомів. Це Антон Семенюк, Володимир Терновий, Леся Петрусів, Володимир Близнюк, Олена Пантюх, Наталя Сипко. І колишній голова профкому гірничого департаменту Віталій Торчило – він також був вихідцем із цехкому УКПРО.
«У своїй роботі я завжди керувалась принципом: якщо ти навіть не можеш допомогти працівнику, який до тебе звернувся з тих чи інших обставин, то зроби все, щоб він пішов від тебе не ображеним, а уважно вислуханим і отримавши пораду», – каже профлідерка.
Мабуть, такий підхід до роботи з людьми і став причиною того, що коли настав час проводжати Любов Афанасіївну на заслужений відпочинок, у колективі її не хотіли відпускати.
«Коли я збиралась йти на пенсію, колектив УКПРО написав листа в профком підприємства з побажанням залишити мене працювати на контрактній основі і не відпускати. Цей лист підписало дуже багато працівників, підписи були на декількох аркушах. Це було так зворушливо! Тодішній голова первинки Юрій Бобченко, коли показав цей лист, сказав, що в його практиці це було вперше», – пригадує спілчанка.
З теплотою сьогодні Любов Братченко згадує імена людей, з якими довелось працювати разом багато років – колишнього генерального директора Олега Храпко, головного інженера Миколу Гардаша, першого начальника УКПРО Володимира Григоровича, Анатолія Котова, Олександра Сирнікова, Сергія Радченко, Анатолія Меньшова, Олександра Швеца, Юрія Бобченко, Наталю Маринюк, Віталія Торчило, Оксану Крупу, голову ради ветеранів Ніну Іванівну Голбан.
«Можна цей список довго продовжувати, бо мені на моєму шляху зустрічались дуже гарні, доброзичливі, надійні люді, які допомагали всім, чим тільки могли. І мені дуже приємно, що нас, ветеранів, досі пам’ятають, запрошують на всі заходи, організатором яких є наша профспілка та Рада ветеранів гірничого департаменту», – зазначає героїня.
Підтримка родини
Великою підтримкою для Любові Афанасіївни завжди був її чоловік. З Олександром вони познайомились ще у школі, потім обидва вступили в гірничорудний інститут з різницею у рік, а після отримання диплому за направленням потрапили до колективу Новокриворізького ГЗК.
Олександр Братченко 15 років працював машиністом бурової установки в кар’єрі. Згодом став начальником дільниці. Мав повагу та авторитет, як серед колег, так і з боку керівництва підприємства. Йому багато разів пропонували підвищення, але чоловік обрав свій шлях професіонала, з яким по складним робочим питанням радились керівники вищої ланки.
Заслуги Олександра Олександровича відзначили не лише на підприємстві, а й на державному рівні. Він має почесне звання «Заслужений робітник гірничо-рудної промисловості», а також звання «Заслужений ветеран праці ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Зараз у родині Братченко головна увага присвячена вже не роботі. Усю увагу та турботу на себе забирають маленькі онуки. Але поважні дати у житті рідного підприємства пропустити не можна – тож Любов Афанасіївна із радістю прийняла запрошення від профкому на зустріч ветеранів праці з нагоди ювілею гірничого департаменту. І вже очікує можливості поспілкуватись із колегами та згадати роки активної профспілкової роботи. Свої незабутні 27 років служіння людям.
