Марія Мелецька – «сталева королева», лідерка та психолог в одному обличчі
Говорити «так» на всі виклики, які подає життя, - це життєвий принцип Марії Мелецької, тунельника коксового цеху №1 коксохімічного виробництва ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Якби не цей принцип, Марія не лишилася б працювати у 18 років на важкому коксохімічному виробництві, не стала б головою цехового комітету, не здобула б титул Steel lady у корпоративному конкурсі краси та ще багато-багато не…
Для нашої героїні робота у Профспілці металургів та гірників стала покликанням. І це гідно оцінили колеги по профспілковій діяльності. До Дня працівників гірничо-металургійної галузі спілчанку нагородили почесною відзнакою – нагрудним знаком «Молодий профлідер ПМГУ».
Про професію тунельника, колектив, роль жінок на виробництві, профспілкову роботу, захоплення спортом та психологічну допомогу бійцям – читайте у рубриці «Жіночий портрет» .
Не знаєш ким бути? Будеш коксохіміком!
«Ким бути?» – цим одвічним питанням юна Марія Мелецька особливо не переймалася. Після 9 класу її долю вирішили батьки, які свого часу закінчили коксохімічний технікум. «Не знаєш ким хочеш бути, – сказав батько, – то йди вчитись у коксохімічний технікум. Як визначишся з подальшою професією, зможеш поступити в інститут». Так 18-річна Марія з дипломом технолога коксохімічного виробництва й потрапила в «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Згадує, як прийшла у перший день роботи у коксовий цех №1 у білому пальто. Зустрів випускницю технікуму сам начальник цеху і запропонував роботу сортувальника кокса.
«На той момент я ще не розуміла, що це за робота, адже практику ми проходили в іншому цеху – уловлювання, – розповідає Марія. – Прийшла молода-зелена, мене завели кудись і сказали: ось тут ти будеш працювати. Була амбітна максималістка, тож зголосилась на цю важку жіночу працю, хоча вона мені й не дуже подобалась. Думала, затримаюсь тут, трошки навчуся і піду далі, може так і дійду до роботи технологом. Сортувальник – це суто жіноча професія. Вони прибирають кокс, який просипається з грохота після подрібнення. Доводиться важко фізично працювати: в тебе є лопата, береш побільше – кидаєш подалі. Це ще були старі «дідівські» коксові батареї № 1 та 2».
На посаді сортувальника Марія працювала два роки. Потім вийшла заміж, народилася перша дитина, потім одразу – другий декрет. Коли вийшла на роботу зрозуміла, що буде шукати себе у новій професії.
В цеху якраз були потрібні тунельники. Ця професія – не менш важка, розповідає працівниця, але вже більш «приваблива»: йде гарячий стаж та не доводиться махати лопатою. Але є й інші особливості – на робочому місці тунельника дуже «тепло», адже воно знаходиться під коксовою батареєю, в якій температура при випіканні коксу сягає 1100 градусів. Задача працівника – подавати газ для розігріву обладнання та контролювати його подачу вже у процесі виробництва коксу. Марії пощастило працювати на нових 5 та 6 коксових батареях.
«Вже 16 років, як я працюють на коксохімі, – каже працівниця. – Не жалкую ні за чим, адже я така людина, що якби мені щось не подобалось, я би легко з цим попрощалася і почала робити те, що мені до душі. Тим більше, у нас в коксовому цеху №1 чудовий колектив. Це переважно чоловічий колектив, але ми всі розуміємо, що кількість працівників через війну суттєво скорочується. Чоловіки йдуть захищати країну від ворога, а ми, жінки, лишаємось на виробництві та вдома з дітьми».
Війна – це постійний стрес
Виробництво коксу – це доволі складний технологічний процес. А Велика війна ще й додала неабиякого стресу у роботу колективу, - каже Марія Мелецька.
«Війна з усіма нами зробила такі метаморфози, яких потім буде важко позбутися, – вважає спілчанка. – Тому що це все складні робочі процеси, на які впливають блекаути, зупинки батарей, потрібно вміти швидко приймати рішення та діяти, щоб батареї не почали горіти, бо це газ, вогонь, а значить небезпека. І в цілому цех складний: за будь-яких обставин ми не можемо покинути виробництво. Звісно, в екстрених ситуаціях на початку буває і деяка паніка, але потім опановуєш себе і дієш згідно з інструкцією, у взаємодії з іншими колегами. Для нас важлива командна робота, ми всі залежимо один від одного. В нас апріорі не можна займатись самодіяльністю, бо усі технологічні процеси пов’язані. Один твій невірний крок чи рішення – і це позначиться на інших процесах, так можна наробити великого лиха».
Марія згадує, як одну з найбільш стресових, зміну, коли в країні позаминулої осені стався суцільний блекаут. Усі залишились без зв’язку. Вдома тоді самі були двоє дітей, а їй разом із колегами довелось затриматись на роботі, аби рятувати обладнання. Досі пам’ятає ті переживання за малих та рівень стресу, який довелось пережити на робочому місці. На щастя, все обійшлося. Діти благополучно дочекались повернення мами додому, а на виробництві вдалося вжити необхідних дій, аби врятувати коксові батареї.
Профспілкова робота
У 2021 році активну та небайдужу Марію Мелецьку обрали головою цехового комітету ПО ПМГУ. Ця робота для неї була новою, але профлідерка згадувала приклад свого попередника – Олександра Шляхтича, поведінкою якого завжди захоплювалась.
«Я завжди дивувалась, як він все встигає і як у нього все так добре виходить. Іде на роботу і вже з людьми спілкується. А потім я зрозуміла, що все можливо. Вдячна за підтримку моїм колегам по Профспілці, особливо голові профкому ПМГУ коксохімічного виробництва Віктору Михайловичу Сідляру, який повірив у мене і багато чому навчив. В профспілковій роботі важливо вміти правильно комунікувати з людьми. Чим більше ти спілкуєшся з людьми, тим краще ти їх розумієш. А коли ти розумієш людину, то й розумієш її потреби, чим і коли їй треба допомогти. І не завжди це якась фінансова або матеріальна допомога. Іноді потрібно просто вислухати, зрозуміти і підтримати. Тож для мене профспілкова робота – це покликання. Я навчилася по-іншому ставитись до спілкування з колегами і бути їм корисною», – вважає Марія Мелецька.
Перший рік на посаді Марія вчилась, а на другий, коли у нашу країну повномасштабно вдерся північний сусід, довелося змінити підходи у роботі з колективом.
«Ми стали волонтерами, стали допомагати максимально усім, хто пішов захищати Україну, – каже голова цехкому. – Зараз у мене 110 працівників призвані до ЗСУ. Ми з ними постійно на зв’язку. Вони і дзвонять, і пишуть. Можуть набрати ввечері, і я не можу не відповісти, адже знаю, де і в яких умовах вони знаходяться. Я розумію, що хлопцям треба просто поговорити. Розповідають, де були, що бачили, в які хати заходили, і що по собі залишає «русский мир». Можемо так по дві години говорити. І я розумію, наскільки їм легше після таких розмов. І наскільки мені важче – від усвідомлення того, які жахливі випробування випали на долю цих молодих людей, яку важливу і складну роботу вони зараз роблять, захищаючи усіх нас. Тому я готова і три години їх слухати».
Завдяки Профспілці більшість хлопців з цеху, призваних до війська, вдалося забезпечити якісними бронежилетами та касками, - каже наша героїня. У цеху також по максимуму намагаються допомогти з усім, що просять захисники на передову. Розповсюджують інформацію через робочі чати і колективними зусиллями закривають потреби бійців у найнеобхіднішому.
Спортивні будні
У буденному житті Марія захоплюється спортом. У молодому віці займалась легкою атлетикою, але через травму покинула цей вид спорту. Втім, як зазвичай буває, нове захоплення само знайшло активну людину. Працівниця дізналась про спортивний клуб «Форест», який очолює Олександр Гончар. І ось вже як півтора року є фанаткою тренувань.
«Це наш окремий світ, де затишно та комфортно, всі один одного знають. Під час занять спортом забуваєш про все, про те, що сталося на роботі, про те, що за вікном війна. Згодом тренування захопили і мою доньку, тож ходимо до тренажерної зали тепер удвох. І куди поділись мої лікарняні зі спиною?!», – каже наша героїня.
Марія радить кожному спробувати тренування та побачити позитивний вплив фізичної активності на здоров’я та загальний психологічний стан. «Не варто постійно відкладати рішення зайнятись спортом. Лише трішки сили волі і ви побачите результат!», - агітує спортсменка.
Сталева королева
У 2020 році Марія вирішила спробувати свої сили у корпоративному конкурсі краси Steel Lady. Цей конкурс став зовсім новим досвідом у житті дівчини, адже вона ніколи не ходила на подіумі й не презентувала себе на великій сцені.
«Все це дуже затягнуло! Захотілось виграти цей конкурс, було максимальне бажання. Хоча сама собі дивувалась: мені 32 роки, народила двох дітей, і пішла на конкурс краси? Хто б подумав! Мені дуже запам’ятався один момент. У нас мало бути дефіле у нарядних сукнях. І всіх дівчат повезли у магазин українського вбрання, щоб кожна обрала собі гарний наряд. Там були довгі вишиті сукні з орнаментом та кожна обрала український віночок для свого образу. На той момент я собі не знайшла віночок до вподоби. Поїхала, накупила собі різних квітів і зробила собі той вінок сама, таким, як я його бачила – з соняхами та калиною, гарний і унікальний».
Презентацію себе Марія також вирішила зробити оригінальною – розповідала про своє життя у віршах. Тож журі гідно оцінило старання дівчини, її креативність та таланти.
Титул Steel Lady до сих пір про себе нагадує, - сміється Марія. Її досі впізнають колеги із інших цехів, які були у залі під час заходу чи бачили публікації у медіа. А на згадку про той досвід лишилась не лише корона та стрічка переможниці, а й щасливий номер 8, під яким працівниця брала участь у конкурсі до Міжнародного жіночого дня.
А напередодні 2021 року Марію запросили взяти участь у корпоративному короткометражному відеофільмі, де вона зіграла головну роль героїні, яка не боялася мріяти і її бажання здійснились під Новий рік.
