Новини

Мужня людина

Про те, що нашого спілчанина, працівника технологічного цеху коксохімічного виробництва ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олега Ковальчука було відзначено високою державною нагородою за особисту мужність, виявлену ним під час виконання військового обов’язку в лавах оборонців України, нам повідомив голова цехкому ПМГУ названого цеху Ігор Прудкий. Він же допоміг зустрітися з Героєм, який зараз перебуває на лікуванні в рідному місті після отриманого на фронті тяжкого поранення.

Як поділився Олег Петрович, звістка про представлення його до нагороди виявилася для нього доволі несподіваною, а ще більшою несподіванкою став той факт, що свою нагороду – орден «За мужність» 3-го ступеня – він отримав особисто від Президента України Володимира Зеленського. Це сталося, коли голова держави під час нещодавнього приїзду до Кривого Рогу, відвідав одну з міських лікарень, де відновлюють здоров`я українські воїни, серед яких і Олег Ковальчук.

«За мирних часів я працював в технологічному цеху коксохімічного виробництва начальником дільниці, мій стаж роботи на цій посаді складає вже понад 10 років, а до того там же був майстром зміни, - розповів наш спілчанин. – Взагалі, все моє трудове життя пов’язане з коксохімом, я прийшов на це виробництво ще 1992 році – відразу після закінчення Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту.

Разом з дипломом про вищу освіту отримав тоді і офіцерське звання – лейтенанта, позаяк в інституті була військова кафедра. Пізніше став старшим лейтенантом запасу. Тож коли в жовтні 2023 року мене призвали на військову службу за мобілізацією, то призначали командувати взводом радіаційного, хімічного та біологічного захисту у новостворену 151-у окрему механізовану бригаду.

Бригада формувалася практично з «нуля», тож мова не йшла про те, щоб наших необстріляних бійців відразу кинути в бій. Нам дали час на злагодження і лише влітку 2024 року нас відправили безпосередньо в зону бойових дій. Спочатку ми зайняли оборону на Запорізькому напрямку, але пробули там недовго, після чого нашу бригаду перекинули під Покровськ на Донеччині».

За словами Олега Ковальчука, до початку повномасштабного ворожого вторгнення йому, як і більшості українців, не вірилося, що до такого, насправді, може дійти, що в наш час на європейському континенті, на теренах якого відбувалися трагедії двох світових воєн, і досі хтось може зазіхати на чужі землі та намагатися їх загарбати за допомогою військової сили. В голові не вкладалося, що сусідній народ, при всіх своїх претензіях на статус «старшого брата» по відношенню до нас, здатний творити такі жахіття…

На жаль, нашому спілчанину, як і тисячам інших українських воїнів, що стали на захист Батьківщини, випало на власні очі, зблизька побачити, яку страшну річ являє собою війна. Тому розповідати про неї йому дуже важко, особливо якщо говорити всю правду. А правда полягає в тому, що війна – це не тільки приклади відваги, героїзму, самопожертви, гідні як поваги серед сучасників, так і збереження в пам`яті наступних поколінь. Війна це – й багато такого, що кожна нормальна людина воліла б якнайшвидше забути, неначе дурний сон.

Єдине, пов’язане з війною, про що Олег Ковальчук охоче говорить, це про свою вдячність тим людям, чия підтримка додавала йому стійкості та сил в лавах ЗСУ, допомогла вижити у фронтовому пеклі та після отриманого тяжкого поранення.

«Перш за все, хотілося б висловити вдячність бійцям з мого взводу, які в прямому сенсі врятували мені життя, ризикуючи власним, - зазначив Олег Петрович. – Це сталося під час боїв за селище Гродівка під Покровськом. Ворог там дуже сильно тиснув на нашу оборону з усіх боків, намагаючись повністю нас оточити. Тому нам довелося залишити свої зруйновані від обстрілів позиції і відходити з них посеред білого дня. І все це – під прицільним вогнем супротивника.

Ось там мене і поранило: і в ногу, і в руку, так що я не міг самостійно рухатися. Але мої бійці буквально на руках винесли мене з поля бою. Якби не вони, сам би я напевно звідти б не вибрався».

Дуже вдячний наш спілчанин за підтримку та турботу про нього і своїй дружині Юлії. За будь-якої можливості вона намагалася бути поряд з чоловіком під час його перебування на лікуванні після отриманого поранення в різних шпиталях нашої країні. До речі, Юлія теж є нашою спілчанкою, вона працює там же, де до призову працював Олег Петрович, - в технологічному цеху КХВ апаратником хімводоочищення.

Дякує Олег Ковальчук за підтримку також рідній Профспілці та колегам з роботи. «Наша профспілка дуже добре допомагає своїм спілчанам, які стали воїнами, - поділився наш співрозмовник. – Наш голова цехкому Ігор Прудкий постійно підтримував зі мною зв'язок, цікавився як справи, що потрібно. Таким чином, завдяки профспілці я отримав чимало речей, які дуже прислужилися в армійських умовах, - це і спальний мішок, і дещо з одягу і таке інше».

Сьогодні Олег Ковальчук мріє про повернення до мирного життя, щоб війна нарешті закінчилася, щоб вдалося відновити здоров`я та повернутися на роботу в рідний цех. А ще дуже хочеться знову побувати на Закарпатті, вибратися на відпочинок в той чудовий край разом з дружиною, як це вдавалося в довоєнні часи завдяки пільговим профспілковим путівкам.

«Я знаю Олега Петровича майже 15 років, - приєднався до бесіди Ігор Прудкий. – І я вдячній долі, що вона звела мене з такою гарною, відповідальною людиною, що мені випало працювати під його керівництвом як начальника дільниці.

Колектив нашого цеху пишається ним як справжнім Героєм, що мужньо став на захист рідної землі. Ми всі бажаємо йму здоров`я, віримо, що він обов’язково впорається з наслідками поранення і повернеться до нас. Ми на нього дуже чекаємо!»