Його серце зупинилося, але він продовжує жити в наших серцях!

«Хочу, щоб про мого сина знали та згадували якомога більше людей, бо він був справжнім Героєм!» -

говорить мати воїна, який віддав своє життя,  добровільно ставши на захист України.

На світі, мабуть, не буває більшого горя, ніж горе матері, якій випало оплакувати власну дитину після її смерті. І вік дитини тут, звісно, не має значення. Для матері однаково важко змиритися з втратою і немовляти, якому вона ще так мало встигла передати материнського тепла та любові, і вже дорослої людини, в яку багато років вкладала всю душу.

І все ж, напевно, особливо болить матері, якщо всупереч всім законам природи раніше від неї йде з життя її кровинка, яка вже встигла виправдати чимало батьківських надій і неодноразово давала привід пишатися здобутими нею успіхами, яка з дитинства звикла виявляти свою вдячність за всі материнські турботи і подорослішавши змогла стати для батьків надійною опорою у будь-яких випадках, коли їм потрібна допомога або порада.

«Саме такою золотою дитиною був наш Сашко, залишив по собі він тільки світлі спогади, ось нічого погано не можу пригадати, навіть, якби хотіла, як то кажуть, заради об`єктивності, -  не в  силах стримати сліз, що мимоволі починають бриніти на  її очах, розповідає Людмила Калач. І досі кожна згадка про сина її розчулює так, що їй нелегко впоратися зі своїми емоціями, хоча минуло вже дев`ять місяців відтоді, як перестало битися серце Олександра.

Нагороди знайшли Героя

Та все-таки Людмила Григорівна опановує себе і продовжує свою розповідь.

«В перший  же день, як розпочалося повномасштабна війна з ворогом, що вдерся до України, син поквапився до військкомату, незважаючи на відсутність будь-якого військового досвіду, - говорить жінка. – Сашко мав дві вищі освіти – металургійну та юридичну, певний час тому обирався він депутатом в органи місцевого самоврядування, та коли ми почули перші вибухи від ворожих ракет та зрозуміли, яка біда прийшла на нашу землю, син відразу вирішив, що його обов’язок – бути серед тих, хто має захищати Україну, готовий дати відсіч жорстокому нападнику.

Олександр потрапив до інженерно-саперного підрозділу. Чим конкретно він займався, ставши сапером, син нам не розповідав, тільки все мене заспокоював, що у нього все добре і хвилюватися за нього зовсім не потрібно.  

Це вже потім ми дізналися, що під час служби сапером наш син показав себе дуже добрим воїном, за що ще влітку 2022 року його було представлено до  високої державної нагороди. Так, Олександр був нагороджений Відзнакою Президента України «За оборону України».

Був наш син удостоєний і інших нагород. Головком Валерій Залужний нагородив Олександра нагрудним знаком «Золотий Хрест», а Міністерство оборони - відзначило медаллю «За поранення (важкі)».

Ой, краще не згадувати, що довелося пережити, коли надійшла звістка про поранення сина, яке сталося біля містечка Гуляй Поле Запорізької області».

За словами Людмили Григорівни, у неї серце кров`ю обливалося, коли вона побачила, які рани та травми отримав Олександр, як понівечило осколками його бронежилет, який, слава Богу, прийняв на себе значну частину удару та тим врятував життя воїна.

Поранення було дуже важким. Але після тривалого лікування Олександр повернувся до війська. Щоправда, згодом його перевели до іншої частини. Він став водієм відділення, для бійців якого головною зброєю були дрони-безпілотники. Та наслідки важкого поранення таки далися взнаки. Серце воїна не витримало шалених навантажень, притаманних для фронтових буднів, і раптово зупинилося. Це сталося 12 грудня 2023 року.

Справжній патріот і добрий господар

«Син був справжнім патріотом. Саме завдяки йому я зацікавилися, як і він сам, українською історією, і мені відкрилося, як багато в ній раніше для мене було білих плям, як багато я не знала. Він прищепив мені інтерес до самобутньої української культури, до українських книжок, - розповідає Людмила Григорівна. - Деякий час до війни Сашко жив на території, яка потім  потрапила в зону ворожої окупації. Тож він дуже мріяв про звільнення всієї нашої землі. Хотів провернутися туди, де колись зміг реалізувати своє прагнення бути ближчим до родючої української землі, господарювати на ній так, щоб залишити щось по собі.

Маю сподівання, що і сьогодні в тих краях про нашого сина нагадує закладений ним фруктовий сад, який він висаджував власними руками. Кажуть, що за життя справжній чоловік повинен зробити три речі: посадити дерево, побудувати будинок і виростити сина. Так, ось Сашко не задовільнився одним деревцем, а висадив цілий сад. І  власний будинок збудував. Ось тільки створити власну сім`ю, стати батьком не встиг. Якось не склалося, може тому, що він був дуже налаштований на те, щоб спочатку, як то кажуть, міцно стати на ноги, заздалегідь створити добре матеріальне підгрунтя для сімейного життя, хотів, щоб його діти зростали в належних умовах».

Обов`язок – понад усе!

«Взагалі, Олександр дуже любив дітей. Це було видно по тому, як він опікувався двома своїми хрещеницями і як вони завжди до нього тягнулися, - продовжує Людмила Григорівна. - За мирного життя у сина було багато планів, ідей та мрій, для здійснення яких він докладав чимало зусиль. Але після початку повномасштабної війни все особисте, до чого він раніше прагнув, відійшло для нього на задній план. Він все відклав і пішов добровольцем до українського війська, бо завжди був дуже відповідальним, мав розвинене почуття обов’язку.

Я вважаю, що наш син Олександр Калач с заслужив на те, щоб народ, заради якого він поклав своє життя, пам`ятав його як справжнього Героя. Тому ми звернулися до Президента України Володимира Зеленського  з проханням присвоїти Олександру посмертно почесне звання Героя України».

 

Металургійна родина

Мати загиблого воїна вірить, що відповідна Петиція, яка пропонує ось так вшанувати його пам'ять, знайде необхідну підтримку серед співгромадян, особливо серед земляків-криворіжців – працівників гірничо-металургійної галузі. Бо своє трудове життя Олександр розпочинав на нинішньому ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Працював він електриком на прокатному виробництві. Не стояв осторонь громадського життя, брав активну участь у молодіжному русі, зокрема, був членом збірної команди підприємства з дуже популярної колись серед молоді гри під назвою «Клуб веселих та кмітливих».

Олександр з відзнакою закінчив Національну металургійну академію України, здобув диплом магістра – фахівця з технології безперервного розливу сталі.  

Пізніше він працював на іншому підприємстві гірничо-металургійної галузі у нашому місті. Був інженером з охорони праці на Криворізькому залізорудному комбінаті.

А, взагалі, «АрселорМіттал Кривий Ріг» в минулому був рідним підприємством і для матері Сашка, і для його батька – Сергія Івановича, і для дядька, брата матері, Василя Григоровича, і для рідної молодшої сестри Наталі.

У Людмили Калач з цим підприємством пов’язана більша частина її трудового життя. Вона працювала на різних посадах на ТЕЦ, в цеху прокат-3, у відділі технічного контролю в копровому цеху. Батько Олександра був майстром в ковальському цеху, дядько обіймав посаду заступника начальника цеху на аглофабриці. Сестра Наталя деякий час працювала на шлакопереробці.

Є рідною для родини Калачів і Профспілка металургів та гірників України, яка завжди об’єднувала в своїх лавах переважну кількість працівників найбільшого підприємства Кривого Рогу. Саме в профкомі ПО ПМГУ підприємства, куди нещодавно завітала Людмила Григорівна, щоб поділитися своїми турботами щодо увічнення пам`яті сина, і відбулася наша зустріч.

Так що, шановні спілчани, сподіваємося, що доля нашого відважного земляка та бажання рідних гідно вшанувати його пам'ять, не залишить вас байдужими. ПО ПМГУ ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» закликає вас знайти вільну хвилинку та підтримати своїм голосом Петицію про присвоєння Олександру Калачу звання Героя України. https://petition.president.gov.ua/petition/231580